Територія Полтавщини належить до тих місцевостей Європи, які були заселені людьми ще з часів старого кам'яного віку (палеоліту). Первісні люди жили тут десятки тисяч років тому. Про це свідчить, наприклад, стоянка людини пізнього кам'яного віку біля села Гінці Лубенського району. При розкопках археологи знайшли тут кремінні та кістяні знаряддя праці, рештки кострища, кістки диких тварин і рештки примітивних жител у вигляді неглибоких овальних ям (напівземлянок), які перекривались шкірами тварин. Одним із пам'ятників нового кам'яного віку (неоліту) на Полтавщині є стоянка в урочищі «Біла гора» на околиці Полтави. Приблизно 2500 років тому територія сучасної Полтавщини була заселена скіфами-хліборобами. Про це свідчать рештки їх поселень, городищ і кургани-мо-гильники, велика кількість яких розташована по берегах рік і в степах нашого краю. Поселення скіфів відомі біля сіл Судіївка і Буланове Полтавського району, а також на території самого міста Полтави і в багатьох місцевостях області. Одне з великих городищ скіфського часу знаходиться близько села Більськ Зіньківського району.В перших століттях до нашої ери та на початку нашої ери значна територія на півдні України була заселена стародавніми східнослов'янськими племенами, пам'ятки яких в археології визначаються як корчуватівська та черняхівська культури. Головними галузями господарства цих племен були землеробство та скотарство. На території Полтавщини знайдено чимало залишків цієї культури. Найбільш відомим з них є поселення і могильник, відкриті археологами біля села Кантемирівки Чутівського району. У ранньослов'янських племен, які жили в Подніпров'ї в V — VII століттях нашої ери, вже далеко зайшов процес майнового розшарування, виділення з маси племені багатої племінної верхівки. Про це свідчать скарби того часу, і зокрема скарб золотих Слов'янські прикраси з скарбу, знайденого у Полтаві на Соборній (тепер Червоній) площі. У VIII—X століттях у Східній Європі склався родоплемінний союз слов'янських племен. До складу цього об'єднання входило багато племен, серед яких було і плем'я сіверян, яке жило на Лівобережжі Дніпра. Одне з поселень сіверян відкрито археологами на території Полтави (на Червоній площі). Слов'янські поселення цього ж часу відомі також біля села Глинське, селища Опішня Зіньківського району та в інших місцях Полтавської області. В період Древньоруської держави (X—XIII століть), яка була спільною історичною колискою трьох братніх народів — російського, українського та білоруського, східним слов'янам довелося вести запеклу боротьбу з кочовими народами — печенігами, половцями, які часто нападали на її кордони. Територія частини сучасної Полтавщини тоді входила до складу Переяславського князівства, яке знаходилось на крайньому південному сході і найчастіше терпіло від нападів кочівників. Надаючи великого значення цьому прикордонному князівству («опліччю Києва»), київські князі зміцнювали його оборону. В X—на початку XI століття Древ-ньоруська держава вела успішну боротьбу проти печенігів. Для відбиття їх нападів зміцнювалися кордони, будувалися і заселялися «городи» понад Десною, Остром, Трубежем, Сулою і Стугною. Тоді ж була споруджена і так звана Посульська оборонна лінія. Рештки збудованих у той час величезних земляних укріплень — так званих Змійових валів — збереглися до наших днів. Літописи XI—XII століть згадують чимало міст Полтавщини: Хорол (1084 рік), Пісочень (с. Піски, Лох-ішцького району, 1092 рік), Голтов (Говтва, Козельщинського району, 1095 рік), Кснятин (Снітин, Лубенського району, 1106 рік), Лубно (Лубни, 1107 рік), Горошин (Горошине, Семенівського району, 1083 рік), Пирятин (1154 рік), Полкостень (Повстин, Пирятин-ського району, 1125), Лукомль (Луком'є, Оржиць-кого району, 1179 рік). Лтава (Полтава) згадується у літопису в 1174 році, коли князь новгород-сіверський Ігор Святославович, переслідуючи половців, «перееха Ворскл у Лтавьі»... Коли, скориставшись феодальною роздрібленістю Древньоруської держави, монголо-татарська орда в XIII столітті вдерлася на її територію, першим потерпіло від цієї навали Переяславське князівство. В 1239 році один з татарських загонів розорив Переяслав, а потім татари через Переяславське князівство прорвались до Києва. Під ударами татарів була спустошена і Лтава. Водночас деякі князівства Древньоруської держави, послаблені боротьбою проти татар, стали здобиччю литовських феодалів, Так, територія Полтавщини потрапила під їх владу в 1362 році і населенню довелося вести боротьбу як проти татарських, так і проти литовських гнобителів. У часи боротьби проти татарських, литовських, а пізніше польських загарбників формувалася українська народність. У цьому процесі значну роль відіграло Лівобережжя, народний діалект якого, а особливо полтавський разом з київським став основою сучасної української мови. У кінці XVI—першій половині XVII століття майже всі землі Лівобережжя були загарбані польськими магнатами. На території Полтавщини утворились великі феодальні володіння литовських і польських магнатів. Так, польський магнат Ярема Вишневецький (останній нащадок князівського роду Вишневецьких) під керівництвом І. Сулими, 1637 року — під керівництвом Павлюка і Гуні, що охоплювали також і Полтавщину. В 1638 році повстання, очолене Я. Остряни-цею, охопило райони Кременчука, Хорола, Омельника, Говтви і Полтави. Народні маси Полтавщини брали також активну участь у визвольній війні українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького. В Ірклієві формувався козацький полк на чолі з полковником Джала-лієм, який брав участь у розгромі польського війська під Жовтими Водами в 1648 році. З Іркліївським полком пов'язане ім'я героя народ-ио-визвольної війни Нестора Морозенка, який загинув у бою під Збаражем у 1649 році. В Гадячі комплектувались козацькі загони Гадяць-кого полку, які на чолі з полковником Бурляєм брали участь у битві з поляками під Зборовом у 1649 році. У воєнних діях брав участь також Полтавський полк на чолі з Мартином Пушкарем — другом і однодумцем Богдана Хмельницького. Полтавчанин Іван Іскра брав участь у посольстві Богдана Хмельницького до російського уряду в Москву. Український народ з піднесенням сприйняв рішення Переяславської Ради про возз'єднання України з Росією. Сучасник цих подій літописець Самовидець, говорячи про возз'єднання, повідомляв, що «по всей Украине увесь народ, з охотою тое учинил» і що від возз'єднання України з Росією «немала радость межи народом». Український народ приніс присягу на вірність російській державі. Представники від російського уряду М. Лодиженський, Д. Тургенєв, А. Спасителєв приймали таку присягу від населення Полтавського, Переяславського та Миргородського козацьких полків. В 1648 році територія України під час реорганізації територіально-адміністративних одиниць була поділена Богданом Хмельницьким на 16 козацьких полків. З них на Полтавщині було 7 — Переяславський, Кро-пивенський (Іркліївський), Прилуцький, Лубенський, Миргородський, Гадяцький (Зіньківський) та Полтавський, реорганізований в 1649 році. Кожний полк складався з сотень. В усіх 7 полках на Полтавщині було 114 сотень. Після смерті Богдана Хмельницького (1657 рік) на Україні почалася боротьба між купкою великих феодалів на чолі з І. Виговським, що намагалися повернути Україну в польське ярмо, та прихильниками возз'єднання України з Росією, які виступали проти зрадника Виговського, залишаючись вірними братерському союзові з російським народом. Боротьбу проти Виговського очолив полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Запорозької Січі Яків Барабаш. На придушення народного повстання Виговський кинув велике військо з іноземних найманців і татарської орди, які пограбували і спалили Полтаву, Гадяч, Миргород, Веприк, Сорочинці, Ковалівку, Багачку. В жорстоких боях з військами зрадника Виговського під Полтавою загинув Мартин Пушкар. Виговському з допомогою кримських татар удалось придушити повстання. Зміцнивши своє становище, Виговський почав діяти відкрито. У вересні 1658 року він уклав з Річчю Посполитою зрадницький Гадяцький договір, за яким Україна віддавалась знову під ярмо панської Польщі. Здійснити цей зрадницький акт Виговському не вдалося. Український народ відповів на зрадницький Гадяцький договір великим повстанням, яке восени 1659 року очолив відомий полковник Іван Богун. Виговський був скинутий з гетьманства і, рятуючись, втік у Польщу. Спроби Виговського відірвати Україну від Росії зазнали повного краху. До цього часу, можливо, відноситься будівництво підземних ходів у Полтаві та деяких інших містах. У них, мабуть, рятувалося населення під час боїв та набігів кримських татар. У жорстоких битвах другої половини XVII століття український народ при допомозі російського народу дав рішучу відсіч спробам шляхетської Польщі та султанської Туреччини знов поневолити Лівобережжя та захопити Київ. У цих битвах загартовувалась дружба обох братніх народів. У період Північної війни (1700—1721 рр) Полтавщина була одним з місць вирішальних битв між Росією та Швецією. В ході війни шведська армія на чолі з. королем Карлом XII розгромила польські війська Августа II — союзника Росії, наблизивши цим самим театр воєнних дій до російських кордонів. Але йти просто на Москву шведські війська не могли через опір реорганізованої регулярної російської армії та широкий партизанський рух у Білорусії та на Смоленщині. Сподіваючись одержати підкріплення, продовольство та перепочинок, а також розраховуючи на допомогу Туреччини та Криму, шведи у вересні 1708 року вдерлись на Україну. Зрадник українського народу Мазепа уклав таємну угоду з польським королем Станіславом, ставлеником Карла XII, обіцяючи, що українські полки об'єднаються з шведськими при вступі їх на Україну і потім залишаться в підданстві Польщі. Спаська церква. Початок XVIII ст. Народ України прокляв зрадника Мазепу і спільно з російськими військами став на захист рідних земель. Проти інтервентів на Україні розгорнулась партизанська війна. Селяни і міщани не давали ворогам хліба, відмовлялись виконувати їх накази, чинили збройний опір шведській армії. Населення Пирятина відбило всі атаки ворога, завдало йому чималої шкоди і відстояло своє місто. Так само зустріли загарбників і жителі містечка Недригайлів (тепер Сумська область), заявивши їм, що їх «в город не пустят, хотя смерть примут». Збройний опір шведським військам чинило населення Зінькова, Опішні, Решетилівки. Жителі Котель-ви заявили про готовність «промишлять над неприя-телем». Місцеве населення всіляко сприяло російським військам і допомагало громити шведських загарбників. 200 козаків Гадяцького полку передали російському командуванню захоплені в бою з шведами чотири гармати. Героїчний опір чинило населення Веприка під час облоги його шведами: невеликий російський загін в 1100 солдатів і озброєні жителі протягом 50 діб боролися проти армії Карла XII, яка втратила тут понад 1200 чоловік убитими та пораненими. За твердженням шведських істориків, шведи втратили тут цвіт свого офіцерства. Провівши голодну і тяжку зиму на Україні, весною 1709 року Карл XII зробив спробу захопити Полтаву і вийти до Воронежа, щоб відкрити собі шлях на Москву. Петро І вирішив дати бій під Полтавою, яка в цей час була невеликою кріпостю з земляним валом і частоколом, з бойовими баштами і кріпосними ворітьми. Територія кріпості розташовувалась на теперішній Червоній площі, площі Леніна, Панянському бульварі, Першотравневому проспекті і на місці парку «Перемога». Гарнізон кріпості Полтава складався з 4000 воїнів і 2500 чоловік озброєного населення і козаків Полтавського полку при 28 гарматах. Комендантом кріпості був полковник Олексій Степанович Келін. Незважаючи на багаторазові жорстокі штурми мужній гарнізон і жителі Полтави стійко витримали майже тримісячну облогу. На допомогу обложеному гарнізону поспішала російська армія на чолі з Петром І. Відрізавши шведам шлях до відступу на Польщу, Петро І дав їм генеральний бій під Полтавою, який відбувся 27 червня 1709 року. В цьому бою російські війська, в складі яких були козацькі полки, очолені Семеном Палієм, одержали блискучу перемогу над армією Карла XII, яка до цього часу вважалась в Європі непереможною. Рештки розбитих шведських військ в кількості 16 тисяч на чолі з генералом Левенгауптом кинулись тікати до Дніпра, але під селом Переволочна, переслідувані російською кіннотою і козаками, ЗО червня були взяті в полон разом з усією артилерією та прапорами. Лише Карл XII та Мазепа з невеликим загоном втекли до Туреччини. Так закінчилась одна з найблискучіших битв в історії спільної боротьби російського та українського народів проти іноземних загарбників. Оцінюючи значення Полтавської битви, Ф. Енгельс писав, що Карл XII зробив спробу проникнути в глиб Росії, цим він погубив Швецію і показав усім невразливість Росії. Полтавська битва була переломним етапом у ході Північної війни. В результаті перемоги в цій війні Росія укріпилася на Балтиці та зміцнила своє становище серед великих держав на міжнародній арені. XVIII століття було періодом зростання феодально-кріпосницьких відносин на Україні. Земля все більше зосереджувалась у руках великих феодалів, у тому числі й церкви. Панщина становила 3—4 дні на тиждень. Царський уряд роздавав поміщикам і козацькій старшині землі разом з селянами. Колонізаторська політика царизму ще більше посилилась після ліквідації гетьманства і заснування в 1764 році для управління Україною Малоросійської колегії на чолі з президентом графом П. Румянцевим. Надзвичайно важким було становище селян на старшинських і монастирських землях. Особливо погіршало становище селян на Лівобережній Україні, коли в 1783 році царським урядом було юридично оформлено кріпосне право. Селянські маси відповідали на посилення феодального гніту піднесенням антифеодальної боротьби. Так, на Полтавщині в другій половині XVIII століття відомі два великі селянські повстання: в селі Кліщинці (1761—1774 рр.) та в селі Турбаї (1789—1793 рр.) Ці повстання були спрямовані проти закріпачення, за повернення до стану «вільних козаків». У селі Кліщинці Лубенського полку козаки протестували проти незаконного перетворення їх у залежних селян. Протягом ряду років вони робили спроби доби- тися своїх прав, подавали скарги і посилали ходаків, але власники села поміщики Лисенки, які займали видне місце в старшинській адміністрації і були зв'язані з правлячою верхівкою, добивалися все нових і нових судових ухвал на свою користь. Козаки і селяни повстали. Але проти них були послані військові команди і артилерія. Повстанці довгий час хоробро билися, засівши в спорудженому ними таборі. Прислані для придушення повстання козаки нерідко переходили на бік повсталих. Царські офіцери просили прислати їм для боротьби з повстанцями навіть таку рідкісну на той час зброю, як гранати. Тільки в 1774 році царизмові вдалося остаточно придушити повстання: учасники його були заслані, частина з них ув'язнена. В 1789—1793 рр. спалахнуло одне з найбільших на Україні повстань кінця XVIII століття — повстання в Турбаях, де поміщики Базилевські насильно перетворили козаків у селян-кріпаків. На клопотання і скарги козаків царська адміністрація не звертала ніякої уваги; користуючись цим, поміщики ще більше гнобили селян. 8 червня 1789 року селяни повстали під проводом братів Степана і Леонтія Рогачків і Семена Помазана. Повсталі вбили поміщиків, створили своє самоврядування за козацьким звичаєм з отаманом на чолі і на протязі чотирьох років відмовлялись коритися царській адміністрації. Сама цариця Катерина II та її сановники з допомогою військової сили керували придушенням цього повстання. Жорстоко розправився поміщицький суд з повсталими. За рішенням Градизького суду 7 найактивніших керівників повстання було засуджено до смертної кари через відрубання голови, 9 чоловік присудили до биття батогами і заслання на каторгу на 3 роки, 33 чоловіки було побито батогами і 134 чоловіка — побито канчуками. Всього було покарано 183 чоловіка. В 1794 році село Турбаї було перетворено на пустир, а жителів села насильно під конвоєм переселено на неродючі землі в південні села Херсонської і Таврійської губерній, де вони були приречені на голодне поневіряння. Село Турбаї було перейменовано в «Скорбне». І тільки після встановлення Радянської влади йому повернено стару назву — Турбаї. У XVIII столітті в Росії й на Україні посилюється розвиток мануфактурного виробництва. Загальна кількість мануфактур у 60—90-х роках XVIII століття збільшилась приблизно втричі. Поряд з працею кріпаків на цих виробництвах запроваджувалася і наймана робоча сила. У цей період особливо збільшується кількість суконних, паруснополотняних, шкіряних, цегельних мануфактур. Однією з таких мануфактур була Рясківська суконна мануфактура в Прилуцькому полку на Полтавщині. В 1789 році в Кременчуці був збудований один з перших заводів на Полтавщині, який мав ряд цехів: стальний, ливарний, ковальський, слюсарний, складальний та ін. Виростають такі виробництва, як гути по виробництву скляного посуду. У містах Полтавщини значно збільшилась кількість крамниць, ярмарків. Полтава стала одним з важливих торгово-ремісничих центрів України. Ткацтво, килимарство, гончарство, чинбарство (обробка шкір), ковальство та інші ремесла досягли значного розвитку. Поруч з розвитком ремесла, мануфактур та торгівлі розвивається і культура. Народно-визвольна війна 1648—1654 рр. і возз'єднання України з Росією сприяли розвиткові української культури і зміцненню культурних зв'язків України з Росією. На Україні розвивається освіта. В ряді сіл Лівобережжя були створені при церквах початкові школи. В деяких містах існували братські школи. Центром освіти, науки і літератури на Україні був у той час Київ з його Києво-Братською колегією. Київську колегію в другій половині XVII століття було перетворено в академію. Розвивалась українська історіографія. Було складено Синопсис — перший систематичний виклад історії України. У XVII столітті зародилося козацьке літописання. Серед літописців відомі імена полтавців С. Величка, Г. Грабянки та ін. З'явилася самобутня українська архітектура. Пам'ятниками архітектури та історії XVII та XVIII століть на Полтавщині є Полтавський Хрестовоздвиженський і Мгарський монастирі, Спаська церква в Полтаві та ін. Разом з архітектурою розвивається і живопис. Художники оздоблюють церкви і монастирі настінним розписом, різьбою по дереву, інкрустацією. Прекрасними художниками на Полтавщині були Павло Петра-шів (художник і позолотник XVIII ст.), Іван Максимович (живописець XVII ст.), Феоктист Павловський, Самуїл та інш. У XVIII столітті в числі осередків культури і освіти на Україні виділялась Переяславська колегія на Полтавщині. Зросло на Україні значення світської літератури з елементами реалізму, виникли нові жанри. Література збагатилась творами видатного просвітителя, філософа і поета Г. С. Сковороди, М. Козачин-ського, І. М. Максимовича та інших. Видатні полтавці — гравер Г. К. Левицький, художники Д. Г. Левицький, В. Л. Боровиковський, Г. А. Сте-ценко, Петро Рогуля та інші внесли значний вклад у розвиток російського і українського мистецтва XVIII століття.
